Close

Ще не зареєстровані?Зареєструватися на сайті.

lock and key

Ввійти на сайт Львівської Духовної Семінарії

Account Login

Про пожертви устами Святого Письма

«Милостиня ж – приємний дар для всіх, що її чинять, перед Всевишнім» (Товит 4, 11). Початок третього християнського тисячоліття – це час поширення нової, глобалізованої системи цінностей.

Церква як Установа Божа, заснована Христом та ведена Святим Духом, є водночас видимою спільнотою людей, а тому в умовах реальності сучасного світу також потребує для своєї ефективної діяльності певного матеріального забезпечення. Храм Господній, як місце особливої Божої присутності, а також святиня, де звершується та уділяється Тайна Пресвятої Євхаристії, не отримує від владних держаних структур жодних грошових надходжень на власне утримання, оскільки, згідно  з законодавством України, Церква відділена від держави. А тому обов’язок догляду за своїми культовими спорудами переходить повністю на громаду, якій належить той чи інший храм, і  саме громада повинна дбати про відповідний вигляд та порядок у парафіяльній церкві.

  Ще у Старому Завіті бачимо чіткі заповіді Бога ізраїльському народові щодо відношення до храму: «Господь сказав Мойсеєві: «Накажи синам Ізраїля, щоб приносили мені податі; від кожного, хто добровільно схоче дати, візьміть для мене пожертву. Датки ж, що братимете від них, будуть такі: золото, срібло й мідь; блават, порфіра й кармазин, віссон і козяча шерсть; червонобарвні баранячі шкури, шкури борсучі й дерево акації; олива на світло, і пахощі для намащування й для запашного кадила; онікс-каміння й каміння, щоб вставити в ефод і нагрудник [священика]. Нехай вони мені спорудять святиню, щоб я міг жити серед них»(Вихід 25, 1-8). Як бачимо, на сторінках Священного Писання, сам Господь Бог вказує на те, як має виглядати Його храм. Він дає пророкові Мойсею відповідні приписи щодо його вигляду та облаштування, а також наголошує на величі та божественній маєстатичності цієї споруди, для прикрашення якої використовує всі найкращі земні скарби, які цінувалися завдяки своїй красі та пишності. Благочестиві ізраїльтяни “на Боже” віддавали все найкраще, що мали і чим володіли, оскільки сам Всевишній Творець, Який є Живим Богом, заповідав дбати про красу своєї святині, виконувати жертвоприношення згідно з чіткими приписами, які стали прообразом сучасних християнських обрядів.

  Варто наголосити на тому, що Господь приймає приносини та жертви на храм тільки від тих, хто приносить їх добровільно, від щирого серця, і нікого зі свого народу не примушує до складання пожертви. Саме тому на сьогоднішній день побожні християни чинять грошові пожертвування добровільно, відповідно до власної волі та бажання.

  На сторінках Святого Письма бачимо повторення вищеподаних приписів: «Принесіть від себе пожертву Господеві. Кожен охочий нехай принесе як пожертву: золото, срібло й мідь… Потім поприходили всі, до кого промовило серце, і всі, кого заохотив дух, і поприносили пожертви Господеві на будову намету зборів та всіх потреб, і на святі ризи. Поприходили чоловіки й жінки; усі охочі серцем поприносили пряжки, ковтки, каблучки, намиста, всякого роду золоті речі […] Усі чоловіки й жінки, в яких серце було щедре подавати на всяку роботу, яку Господь заповідав через Мойсея зробити, усі сини Ізраїля приносили доброхіть пожертви Господеві» (Вихід 35, 5, 21-29). Варто звернути також увагу на останнє речення даного уривку, де йдеться про те, що, відповідно до потреби, вірні виконували усю роботу щодо упорядкування храму та його належного вигляду.

  Потрібно розуміти, що Божий закон є обов’язковий для всіх, хто відносить себе до спільноти християн, він не підлягає відміні чи забороні. Дані заповіді щодо храму перейшли до нас від старозавітних часів. А тому ми маємо священний обов’язок їх дотримуватися.

  У іншій книзі Мойсеєвого П’ятикнижжя, яка має назву Второзаконня (Повторення Закону), знаходимо чіткі приписи щодо приношення десятини на храм: «Даватимеш точно десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте в полі щороку. І їстимеш перед Господом, Богом твоїм, на місці, яке вибере він, щоб там поставити своє ім'я, десятину твого зерна, твого молодого вина й твоєї олії й перваків твоєї високорослої та дрібної скотини, щоб ти навчавсь, поки життя, боятися Господа, Бога твого. А коли дорога буде для тебе занадто далека й буде тобі неможливо туди нести, бо далеко до того місця, що його Господь, Бог твій, вибере, щоб там поставити своє ім'я, коли Господь, Бог твій, поблагословить тебе, то ти виміняєш десятину за гроші, і, затиснувши гроші в руку, підеш до того місця, що його вибере Господь, Бог твій. І купиш там за гроші, чого тільки забажає душа твоя, чи волів, чи овець, чи вина, чи п'янкого напою, одне слово - усього, чого тобі захочеться, і їстимеш там перед Господом, Богом твоїм, і веселитимешся сам і сім'я твоя; та не покинеш і левіта, що живе в твоїх містах, бо нема в нього, як у тебе, ні частки, ні посілости. Наприкінці кожного третього року відкладеш набік десятину з усього твого врожаю за той рік і складеш її у своїх оселях. І прийде левіт, бо нема в нього, як у тебе, ні частки ні посілости, і приходень, і сирота, і вдова, які живуть у тебе по містах, та й їстимуть досита, щоб Господь, Бог твій, благословив тебе в усякім ділі рук твоїх, за яке б ти тільки взявся» (Втор. 14, 22-29). Маємо тут чіткий припис щодо приношення десятини на храм Божий, який ізраїльтяни свято виконують і донині. Ми, однак, які вважаємо себе благочестивими християнами, помилково стверджуємо, що дана заповідь нас не стосується  і не має ніякого стосунку до християнської традиції, таким чином займаючись самооправданням.

  Існує також ще один обов’язок, даний Всевишнім для  ізраїльтян – утримувати власних левітів, які віддалися на службу Господеві. Тобто церковні священнослужителі, відповідно до Божого права мають отримувати належне утримання від громади, якій вони безпосередньо служать і приділяють максимальну кількість власного часу. Паралель до даного біблійного уривку знаходимо також і в новозавітних посланнях “апостола народів” – апостола Павла: «Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити» (І Кор. 9, 13-14), «бо робітник вартий утримання свого» (Мт. 10,10). Даний біблійний уривок не потребує особливих коментарів, а кожний нехай роздумує над ним відповідно до власної совісті та свідомості.

  У  книзі Товита знаходимо пояснення добровільних матеріальних пожертв з огляду на вчинки милосердя: «Роби милостиню з того, що маєш. А коли милостиню робиш, око твоє нехай не буде скупим. Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе. Милостиню роби згідно з тим, що маєш; коли у тебе є достатків повно, роби з них, а коли мало маєш, то не бійся й з того дати. Бо так готуєш собі добрий скарб на день потреби, тому що милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву» (Тов. 4, 7-9). «Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото. Милостиня від смерті вибавляє, вона усякий гріх очищає. Ті, що дають милостиню, проживатимуть у достатку» (Тов. 12, 8б-9). Тут бачимо підтвердження відомої тези про те, що ніколи не збідніє рука того, хто дає. У книзі Сираха сказано: «Як палкий вогонь гасить вода, так і милостиня гріхи відпускає» (Сираха 3, 30). Тобто той, хто чинить діла милосердя, зокрема й для Божого храму, має реальні підстави надіятися на прощення власних гріхів. Тут також варто зазначити, що корінь слова милостиня є той самий, що й у слові милість. Тому, даючи милостиню, ми можемо надіятися на Божу милість, Боже милосердя, згідно зі словами Господньої молитви: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

  У Новому Завіті бачимо продовження старозавітного закону, доповненого і узагальненого Христом: «Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі»(Мт. 6, 2-4). Особливої уваги заслуговує епізод з Євангелія від Марка, де йдеться про дві лепти вдови: «І сівши проти скарбоні, дивився, як народ кидає гроші у скарбоню. Чимало заможних кидали багато. І ось прийшла одна вбога вдовиця і вкинула дві лепти, тобто кодрант. І прикликавши своїх учнів, сказав їм: Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали з свого надміру, вона ж: з убозтва свого все, що мала, вкинула, - увесь свій прожиток» (Мр. 12, 41-44). Апостол Павло розповідає про справжнє значення та суть пожертвувань, зокрема і на храм: «Але я кажу: Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло, як написано: «Розсипав, дав убогим; праведність його перебуває вічно». Той, хто достачає насіння сіячеві, додасть і хліб на поживу, і примножить ваше насіння та зростить плоди вашої справедливості, щоб ви у всьому збагатилися всякою щедротою, яка через нас складає Богові подяку. Бо виконання цього служіння не тільки задовольнить потреби святих, але воно стане ще обильнішим завдяки численним подякам Богові» (ІІ Кор. 9, 6-12).

  Кодекс Канонів Східних Церков – основне джерело церковного права Української Греко-Католицької Церкви – дає чіткі та виразні роз’яснення щодо пожертв вірних та утримання священнослужителів. Даний документ є своєрідним збірником дисциплінарних правил, що безпосередньо стосуються нашої Церкви. Канони 715-717 дозволяють священикам приймати пожертви вірних на Божественну Літургію за здоров’я та за упокій і на Літургію Напередосвячених дарів. Однак, матеріальна винагорода не є обов’язковою умовою, яка забезпечує реалізацію інтенцій, тобто навіть, якщо ієрей отримує літургійне намірення без пожертви, то «повинен охоче … правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих» (канон 716). Якщо мирянин складає грошову пожертву “на Боже”, тобто офірує певну суму коштів на утримання парохіяльного храму, то вони «повинні бути внесені до спільної парафіяльної каси, хіба що стосовно цілком добровільних пожертв відома інша воля жертводавця» (канон 291).

  Іншим каноном, що стосується пожертви на утримання священнослужителів, є канон 390, в якому йдеться про те, що «священнослужителі мають право на відповідне утримання, і тому за виконування дорученого їм уряду або завдання повинні одержувати слушну винагороду, яка, якщо йдеться про одружених священнослужителів, повинна забезпечувати також утримання їхньої сім’ї, хіба що це вже достатньо забезпечено в інший спосіб».

  Беручи до уваги все вище сказане, можемо стверджувати, що пожертва на храм на сьогоднішній день є не тільки актом милосердя, а однією з фундаментальних заповідей Божого закону, якого християни повинні дотримуватися. Таким чином, відповідно до цього закону, вірні  складають свої пожертви на храм у довільному розмірі. Головною є внутрішня настанова особи-жертводавця, а саме те, якими почуттями вона при цьому керується і чим  мотивує здійснення  даної пожертви. Важливо, щоб той, хто жертвує, не чинив цього з примусу або лише заради похвали і марнославства, а справді давав нехай і невеликі пожертви, але щиро та з відкритим серцем. У такому разі цей вчинок буде корисним для жертводавця і принесе лише добрі плоди. Однак, слід також не забувати, що «жертва Богові – дух сокрушений, серцем сокрушенимі смиренним Бог не погордить» (Пс. 50), тобто найголовнішою нашою жертвою Богові є наші серця та наше життя. А матеріальні пожертви є зовнішнім виявом нашого внутрішнього стану.

  Кожна жертва є приємна Богові, а така чеснота, як щедрість завжди була притаманна нашому народові. Можливо, саме завдяки цьому ми маємо на нашій землі так багато величавих храмів, споруджених на славу Божу. Церква завжди пам’ятає про своїх жертводавців і повсякчасно заносить за них свої молитви до Всещедрого Господа нашого Ісуса Христа.

  Варто наголосити на тому, що Господь приймає приносини та жертви на храм тільки від тих, хто приносить їх добровільно, від щирого серця, і нікого зі свого народу не примушує до складання пожертви.

  Беручи до уваги все вище сказане, можемо стверджувати, що пожертва на храм на сьогоднішній день є не тільки актом милосердя, а однією з фундаментальних заповідей Божого закону, якого християни повинні дотримуватися.

З архіву редакції часопису "Пізнай Правду"