Close

Ще не зареєстровані?Зареєструватися на сайті.

lock and key

Ввійти на сайт Львівської Духовної Семінарії

Account Login

"Мусимо зрозуміти, що в першу чергу, нам належиться використовувати ті таланти, які нам дав Бог....."

Інтерв’ю з п. Андрієм Костюком, викладачем УКУ.

Розпочнемо із знайомства. Чи могли би Ви сказати кілька слів про себе?

Називаюся я Андрій Костюк, викладаю соціальне вчення Церкви в Українському Католицькому Університеті, крім того працюю адвокатом та юристом у сфері корпоративного права (в основному із різного роду господарськими структурами).

Чому викладаю соціальне вчення Церкви? Тому що крім юридичної маю філософську освіту і керівництво університету вважало, що буде хороший симбіоз, якщо людина, яка має частково практичний досвід, а також має християнські переконання і відповідну освіту в царині соціальної етики, зможе більш доступно донести до семінаристів це Вчення Церкви.

Спасибі, отже перейдемо до запитань. Виглядає так, що трагічна історія нашого народу навчила нас закритості і недовіри один до одного. Ментально ми стали слабкими у спокусі егоїзму і як нам навчитися в народі до солідарності, взаємодопомоги, небайдужості до ближнього?

На мою думку, основною, або одною з основних проблем українського народу є, власне, проблеми із солідарністю. Тобто, ми в радянські часи навчилися жити кожен окремо. І на це були об’єктивні причини - ми боялися. В нас були підстави боятися, що нас здадуть в КГБ, що сусіди нас використають, нам не вдасться знайти роботу, що нам можуть зробити щось більше, ніж просто вигнати з роботи - відправити куди-небудь на заслання і так далі. Радянська людина була за визначенням закритою. Одне говорилося на кухні у дуже вузькому колі, інше лукаво говорилося на всяких профспілкових зборах і в кінці кінців це призводило до того, що в момент, коли впав Радянський Союз, ідол вже не існує, але залишилося відчуття, що кожний є сам по собі. І тоді, людина, котра має порожнечу в тому місці, де мало бути відчуття спільноти, відчуття солідарності, може в такій системі надіятися тільки на гроші, або на те, що я називаю «своя банда», тобто якесь своє внутрішнє коло: чи це є сім’я, чи це коло друзів, чи це дійсно є якась напівкримінальна організація - хто до чого притулився. Але в суспільстві ми як народ далі були в системі, так би мовити, остраху стосовно один до одного і такої трохи наїжаченої упередженості.

Єдині винятки – це моменти катаклізмів, де український народ все-таки показував, чи принаймні його частина, що він може бути і жертовним, і солідарним, і маємо Майдан, цю війну 2014 року. Маємо перед тим ситуацію Помаранчевої революції, чи ситуацію 1991 року - розвалу Радянського Союзу. Тобто на короткий період такі спалахи ентузіазму, жертовності, взаємодопомоги ми бачимо, але потім, коли заспокоюється, стає на звичні рейси, люди теж стають на звичні рейси, тоді собі віддається пріоритет щодо до інших. А це означає, що нема в такому суспільстві довіри, немає взаємодопомоги, така держава є слабка, ніхто не платить податки з одного боку, а з іншого - ніхто не чекає від неї нічого доброго, чекають тільки неприємностей від людей у формі, якщо ми говорим чи про поліцію, чи про суди, чи ще про когось... І в результаті, таке суспільство є із закритими дверима, де кожен сидить у своїй хаті і заглядає у вікно, що ж там робиться на вулиці, а на вулиці пусто або ходять якісь небезпечні суб’єкти.

І для того, щоб оце зламати мусить бути приклад. Такі приклади історія знає, частково і в українському народі. Як правило, вони починаються від якихось яскравих особистостей. Можемо мати гарний приклад наших сусідів поляків. В них це відродження, ця солідарність почалася із особистості Кароля Войтили, після того, як його обрали папою Іваном Павлом ІІ. Одну з перших своїх поїздок він робить в Польщу, де говорить багато про солідарність, і його особистість міняє ментальність поляків, які до того теж вже були на тому шляху індивідуалізації, що кожного хата скраю і зневіри у тому, що можливо збудувати якесь нове спільне добро. Він їх будить, а їхні профспілки, що назвали себе «Солідарність» і поводяться теж у спосіб солідарний, коли противляться комуністичному режиму. І тому польське суспільство увійшло в 1990 рік на зовсім іншому рівні внутрішньої організації взаємодопомоги, ніж українці.

Ну і мені все ж здається, що історія нас вчить, що такі речі починаються з малого кола, з якогось святого. Колись такий приклад показав святий Франциск, чи свята Тереза Авільська, чи Кападокійські отці в IV ст., чи навіть апостол Павло, коли міняється парадигма Церкви, і вона виходить за межі єрусалимської спільноти. Завжди це є від поштовху якихось кількох яскравих особистостей, для нас, наприклад, митрополит Андрей Шептицький на початку ХХ століття. Це завжди та сама динаміка: яскравий святий та менше коло ентузіастів довкола нього, і тоді їхній приклад притягує все більшу кількість людей. Тому що люди, по суті своїй, не народженні, щоб бути індивідуалістами. Їм погано, коли вони є закриті, коли вони нікому не вірять, коли вони впевнені, що ніхто з ними не може бути солідарним і що немає ніякого спільного добра в їхній державі. Цей дуже депресивний стан призводить до того, що українці тікають з країни, бо вони готові чужими приліпитися збоку до чужої солідарності, хоча б до якоїсь, бо не вірять в те, що в своїй країні можна її збудувати. Ця наша масова еміграція, у певному значенні, є жестом відчаю.

І тому я, на жаль чи на щастя, переконаний, що можливість є завжди, але ця можливість пов’язана з тим, що має бути внутрішній поштовх, маленьке коло святих ентузіастів, героїв, які жертвують. На їхні жертвах, так як на жертвах мучеників, на жертвах ісповідників будується нова спільнота. Іншого шляху християнство не знає.

Ми живемо в такий час, коли все частіше чуємо про бідність народу, соцмережі наповненні протиставленням «багатство і бідність», «високі ціни та низькі зарплати», «чесність та обман»… Яка, на Вашу думку, причина контрастности у суспільстві і невдоволення життям своїм, життям в державі, а також, чи є вихід з такого ниття і кризи?

Дивіться, тут є два аспекти, знову ж таки. З одного боку, соціальна несправедливість взиває про те, щоб її вирівнювати. З іншого боку, ми мусимо зрозуміти, що наш матеріальний стан сьогодні точно є кращий, ніж, наприклад, матеріальний стан наших дідів в 70-80-ті роки. Майже всі сьогодні мають достатньо одягу, може не хтозна-яких брендів, але ніхто не ходить босий. А на початку XX ст. люди ходили босими всюди, крім як до церкви чи до школи, тому що не могли собі дозволити взуття. Ніхто з нас на сьогодні, за великим рахунком, не голодує, крім, можливо, деяких пенсіонерів, які не мають дітей, які б їм допомогли. Ніхто з нас, за великим рахунком, не живе десь там в підвалах чи на вулиці, переважній більшості житлові умови сьогодні є кращі, ніж вони були в 70-80-тих роках, тобто площа на душу населення є більшою, адже постійно щось будується. Люди мають часом і по дві-три квартири, а ті, котрі не мають, то мають успадковану дідову, бабину, тобто, такого, коли вісім осіб в одній кімнаті, на одній кухні, то цього не має на сьогоднішній день. Але українці влаштовані так, що ми постійно нарікаємо, бо порівнюємо себе не стільки із тими, яким ще гірше, наприклад, гірше африканцям сьогодні живеться, точно гірше. Ми, українці, належимо до того «привілейованого мільярду», можливо скраю нього, але наш стиль життя більше подібний до життя європейців, ніж до життя, наприклад, китайців, африканців чи більшості латиноамериканців.

Але ми постійно нарікаємо, на мою думку, бо, знову ж таки, це є частина нашого радянського менталітету. Нам все ще здається, що має прийти до влади новий президент, новий парламент і нам мають щось дати, вони повинні все організувати, все забезпечити, бо це нам це належить.

  • Мусимо зрозуміти, що в першу чергу, нам належиться використовувати ті таланти, які нам дав Бог, тому що ми живемо в ситуації обмежених ресурсів і  далі будемо в такій ситуації.

Кожна людина мусить, в першу чергу, подбати сама про себе і про своїх ближніх. Я не говорю про людей, котрі є з обмеженими можливостями, але працездатна людина несе відповідальність сама за себе, і вже потім може сподіватись на державу, родичів, роботодавців тощо. І ті люди, котрі своїми талантами (інтелектуальними, фізичними) орудують справно, менше нарікають на долю, в порівнянні з тими, які сидять склавши руки і чекають, що їм якийсь дядько з владного Олімпу дасть жирніший кусок пирога, ніж їм виділяють зараз. Це теж як наслідок нашої пострадянської хвороби, де всі сиділи і чекали, коли партія вирішить: коли, кому, що розподілять. Сьогодні немає партії. Розподіляти не дуже є що, а можливостей, в тому числі, щоб заробити людині – достатньо. Сьогодні місць праці, за великим рахунком, є більше, ніж працівників. Було би бажання працювати і самореалізуватися в тому, і дбати про себе і про свою сім’ю.

То так виглядає, що тут стоїть питання чесності громадян і таке питання: святий Іван Боско, що своє життя присвятив вихованню молоді, а тепер отці салезіяни звертаються до такого гасла: «добрий християнин – чесний громадянин». І на вашу думку, якими основними принципами мають керуватися батьки виховуючи дітей, молодь як християн і добрих громадян України?

Ті принципи давно відомі і нічого нового ми тут не придумаємо. Проблема в тому, що принципи працюють тоді, коли люди, котрі їх проповідують, самі живуть згідно з тими принципами. Якщо дитина не бачить щирості в батьків чи чесності, чи працьовитості, то що б вони їй не розказували, вона все одно буде ділити це на кілька цифр. Тому що найкраще працюють не наші слова, а наші приклади. І тому люди, котрі направду щось міняли в свідомості своїх ближніх, були не стільки добрими ораторами, хоча і це важливо, наскільки направду добрими людьми, і тоді довкола таких людей гуртується зразу спільнота. Люди готові до іншого, вони просто не вірять, що інше є можливе і коли вони бачать приклад іншого відношення – вони швидко горнуться. Тому отцю Івану Боско легко було працювати з важкою молоддю, бо він їм не розказував складних теорій, він їм показував інший шлях практичного поступування. І коли вони бачили контраст між тим, що є довкола них на вулиці з одного боку та інший шлях, який пропонує о. Іван Боско. Сьогодні ми те саме бачимо в салезіянських домах: зразковий порядок, який підтримують такі самі люди, як і ті, котрі живуть на сусідній вулиці і підтримують не дуже добрий порядок в сусідньому кафе. Це можуть бути родичі, це можуть бути люди, які ходять до тої самої церкви, але середовище спонукає до того, щоб людина ті чи інші риси розвинула, ті чи інші заглушила. В тій самій причині, якщо ми бачимо, що на вулиці брудно ми продовжуємо смітити, а якщо бачимо, що на вулиці чисто, то ми несемо папірець до урни, ледве не додому його несемо, але не кинемо на чистій вулиці. Насіння нового дає людині альтернативу, яку вона може вибрати. Якщо вона бачить довкола сіре і чорне, більшість людей має тенденцію приєднатися до сірого і чорного. Тільки невелика група подвижників і героїв може піти проти течії. І на таких потім тримається Церква і тримається світ, щоб достроково не сповзти до пекельного стану.

Так само живемо в час потужного інформаційного потоку, відтак часом в соцмережах знаходимо провокативні дискусії, що торкаються теми 35 статті Конституції України, що Церква відділена від держави, як не потрапити в тенета якогось обману, маніпуляції, якихось не точних трактувань? Як повинні трактуватися ті слова громадянами України?

Завжди є вороги Церкви, які відділення Церкви від держави, школи від церкви, трактують як ізоляцію Церкви всередині храму і заборона християнам взагалі говорити про що-небудь на суспільну тему. Очевидно, що християни як громадяни не можуть з тим погодитися: священики як громадяни не мусять з тим погоджуватися і миряни як громадяни не мають ніяких підстав на це звертати увагу. Ідеологічна боротьба, яка ведеться проти Церкви і в соціальних мережах, і в багатьох засобах масової комунікації, велася завжди. І вона буде тільки посилюватися. Ми мусимо до цього спокійно ставитися і робити свою справу. Коли ми будемо мати що сказати, тоді нас будуть чути. Якщо ми самі не віримо в те, що говоримо, і не живемо згідно з тими принципами, які проповідуємо, то наше проповідування є непереконливим. Незалежно від того, якими красномовними ми будемо і скільки разів ми ретвітнимо речі, які комусь здаються банальними. Але життя наше однозначно зверне на себе увагу сусіда, а сусід розкаже ще одному сусіду, а соціальні мережі сьогодні все це поширюють на багато швидше, ніж може нам би хотілося.

І наступного року нас очікують вибори президента України, справді важливий крок нашої держави. І як кожен громадянин має готуватися до виборів, формувати усвідомлення важливості свого голосу в такий момент?

Не тільки президента, нас чекають вибору парламенту наступного року. Взагалі демократія є тяжка річ, тому що вимагає, щоб були не лише хороші кандидати, але сама демократія, в першу чергу, працює нормально тоді, коли громадяни є свідомими і відповідальними за власну долю. Тоді неможлива диктатура, ускладнена маніпуляція, тоді громадяни не продають своїх голосів. Як можна продавати свій голос, немає значення чи за двісті чи за дві тисячі гривень, а потім сподіватися, що той, кому ти продав голос буде діяти в твоїх інтересах, а не у своїх власних? Що від нього можна чекати? Якщо ми хочемо розглядати демократію як споживацьку штуку: «Хто нам найбільше пообіцяє, за того ми проголосуємо», то завжди проголосуємо за людей, які нам брешуть. Тому що пообіцяти можна все, що завгодно і популісти, які кажуть, що всім все дам, точно нас обманюють, адже як каже стара приповідка: «Всім все дати неможливо, бо на всіх всього не вистачає». І свідомі громадяни це розуміють, завжди є пріоритет, самообмеження,  якась жертва, зусилля, які людина мусить робити, в тому числі в демократичному процесі. А якщо ми це розглядаємо як ярмарку обіцянок, а потім через два місяці ми ображені на те, що нас обдурили, то треба ображатися на себе, бо хотіли, щоб нас обдурили і отримали те, що хотіли.

І таке останнє традиційне запитання, що б Ви хотіли побажати читачеві нашого часопису?

Сили духа, розважливості та оптимізму, тому що християнство – оптимістична релігія. Ми всі знаємо, що Бог з нами, Христос нікого з нас не покине, лиш би ми хотіли простягнути йому руку. І Царство Боже все одно переможе, а все інше є тимчасовими труднощами.

Дякую за розмову!

Джерело: Католицький часопис "Пізнай Правду" 

Розмовляв: бр. Іван Шидловський